Iнститутка



Категории Марко Вовчок ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Повiсть) I Героïня оповiданнi, Устина, розповiдає, що зроду вона вдалася веселою. Навiть якщо били, то бува заплаче, а потiм роздумається — i знов смiється. Коли сиротi виповнилося десять рокiв, ïï вiддали у двiр до панi. Стара панi була тихенька, ледве ходила, а коли говорила, то було важко зрозумiти, що вона каже; вночi ж лежала та все охала. Жили при нiй спокiйно, тiльки стара нiкуди не пускала з двору, хiба вже на свято до церкви. Аж ось прийшов лист, в якому онука панi, що навчалася в Києвi в iнститутi, писала, щоб приïжджали забирати ïï додому. Мати Божа! Увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiваємось! Панночка буде! Стара панi немов одужала, стала ходити, виглядати у кожне вiконце. Дiвчат посилала за село виглядати панночку. Яке це було щастя — вiдчути себе на волi i спокiйно дихати! II Дождали панночки, приïхала... I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здається, i не змалювати такоï кралi!.. Стара панi не могла на неï надивитися, усе цiлувала та милувала. Посадила ïсти та, пропонуючи онучцi рiзнi напоï та наïдки, розпитувала, як ïй жилося в Києвi. А панночка одказала: Добре вам, бабуню, було тут жити на волi, а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи! Онучка розповiла, як нудно було ïй вчитися, а з усiх предметiв вона уподобала тiльки те, що вважала за потрiбне: танцi, музику i французьку мову. Стара панi зауважила, що вчили погано, а грошi брали хорошi. Панночка заспiвала своïм срiбним голосочком, а потiм попросила зовсiм розчулену бабусю купити ïй модних гарних убрань. Стара пообiцяла виконати ïï прохання: — Ти в мене будеш царiвна над панночками! III Стара панi пiдвела панночку до дiвчат, щоб вона вибрала собi одну з них до послуг. Та вибрала Устину. Дiвчата зажурились, побоюючись за подругу, бо панночка була дуже непривiтна. Устина заспокоïла ïх, кажучи, що вiд долi не втечеш, а втiм, як воно буде, ще невiдомо. Сама ж дiвчина задумалась. IV I Увечерi Устину покликали розбирати панночку. Зайшовши до неï, вона побачила, що панночка стоïть перед дзеркалом i все з себе зриває. Вона сердито запитала дiвчину, де та бiгала, i поки Устина ïï розбирала, весь час нетерпляче покрикувала на неï. Потiм кинулась на лiжко, наказала роззувати, а дiзнавшись, що ïï нова служниця не вмiє завивати волосся, скрикнула: Яка ж вона дурна! — i вiдiслала геть. Прийшла Устина вiд панночки, а дiвчата стали запитувати, яка ж вона. Устина сказала ïм про себе, що дурна, бо не вмiє кiс iзвивати. V Другого дня панночка проснулась рано — ранесенько, прибралась, обiйшла все подвiр'я, садок i стала питати свою бабусю, коли вже вони поïдуть у гостi або коли гостей до себе запросять. Стала стара панi готуватися до гостей. Дiстала зi скринь оксамити та шовки, стали краïти та примiряти на панночку. А вона така радiсна та весела, i все бiгає до дзеркала та любується. Бувало, сидять вони разом зi старою та говорять про те, як панночку вiддадуть за князя чи за графа. Панночка зiтхала, що й досi в них нiкого не було, а стара панi сказала ïй, щоб зачекала, бо невдовзi наïде такого, що й не потовплються. VI Нарештi гостi з'явились. Однi з двору, а другi у двiр. Челядь панi клопоталась з ранку до вечора, вслуговуючи цим панам. А пани весело гуляли: реготалися, танцювали, ïли, пили. Паничi все бiля панночки увивались. Всiх паничiв вона добре приймала, для кожного знаходила ласкаве слово. I так ïздили вони кожного дня. Чи вона ïм вже так сподобалась, чи просто не було бiльше чим розважатись. VII Потроху панночка усе переводила на свiй лад — життя i господарство. Бабусi своïй наказала нiчого не робити, не плести, бо ще подумають, нiби вона прислужниця. Убрала ïï в чепчик з рябенькими стрiчками i посадовила в крiсло серед кiмнати. Приïдуть гостi — стара панi мусить ïх вiтати. Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається: — Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно! VIII Дiвчат всiх посадила гаптувати i сама стала ïх вчити. I все перевiряла, чи вони шиють. З кожним днем панночка ставала сердитiшою. Устина чимало вiд неï натерпiлась: усе панночцi не до вподоби; вона бiдну служницю i щипає, i штирхає, i шпильками коле, i водою зливає. Одного для чекали полкових (офiцерiв) з мiста. Пiдмели двiр, у будинку прибрали. Устинi треба було зачiсувати панночку, i вона нiяк не могла ïй догодити. Била ïï панночка, лаяла, обiцяла на шматки розiрвати, а потiм схопила за шию i трохи не задушила. Дiвчина знепритомнiла i впала бiля яблунi. Коли прийшла до тями, побачила навколо себе бiлих, як крейда, дiвчат. Панночка одкинулась на стiльчику й плаче, а стара панi щосили лає Устину: як вона насмiлилась розгнiвати панночку. Дiвчата занесли Устину в хату i стали оплакувати свою гiрку долю. IX Цiлу весну напували Устину теплим молоком, поки вона одужала. Усiх погнали на панщину. У хатi було прохолодно й тихо. Увечерi приходили з панщини втомленi люди, iнколи хто-небудь спiвав сумноï пiснi. Дiвчата, зайшовши до Устини, розповiдали, що дiялось надворi: то одну зi служниць били, то iншу, i кожна чекала своєï черги. Казали, що панночка запитувала й про Устину: Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi? X Одного ранку Устину покликали до панночки. Ледве дiйшла вона до будинку. А на порозi ïï зустрiла панночка. — Чого се ти нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула... I вона стала кричати так, що страшно було на неï дивитись. Тiльки щось було ïй не так, вiдразу бiгла до староï панi i говорила, що ïï не слухають, не шанують, та ще й плачуть. Пiсля цього й стара стала всiх лаяти та карати. XI Трохи спокiйнiше ставало тiльки тодi, коли приïжджали паничi. Панночка виходила до них така привiтна й мила, що не пiзнати. Вони за нею упадали, а вона мiж ними мов перепеличка звивалась. Спочатку стара панi тiшилась своïми гостями, потiм ïй це набридло, бо почали вони мiж собою сваритися. Аж пiд осiнь паничi зникли, бо прийшла панноччина доля. XII Почав щодня вчащати до панночки полковий лiкар. Вiн був тихий, привiтний, навiть i на панича не схожий. Ранiше панночка вже чула про нього: приïжджi панночки казали, що цей красень дуже гордий i на жодну з них не хоче й дивитися. Панночка вмовила стару панi запросити лiкаря до них через полкових, якi часто бували в маєтку. Полковi обiцяли привезти лiкаря. ХIII Чекаючи гостей, панночка гарно вбралась. А стара все бурчала, що не потрiбна ïм така голь, та панночка наче цих слiв не чула. Приïхали полковi без лiкаря, сказали, вiн дякував за ласку, але не мав часу прибути, бо в нього було багато хворих. Того ж тижня захворiла панночка, охає, стогне. Стара злякалась, послала по лiкаря. Панночка прибралась якнайкраще i стала чекати лiкаря в лiжку. Приïхав, подивився, розпитав. Сказав, що завтра знову навiдається. А коли стара панi запитала панночку: Що, як лiкар? Показався як?, то та вiдповiла: Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний... I що вiн собi думає! Лiкував — лiкував ïï лiкар та й закохався, покохала його i панночка. Паничi почули про це i зникли. А панночка стала просити бабусю: Як ви менi, бабюсю, на перешкодi станете — умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся! Стара тiльки охала. XIV Панське подвiр'я спустiло. Панночка нiкого не лає, не б'є, сидить та думає. Тiльки сонечко пiдiйметься, лiкар вже й пiд'ïжджає до двору. Цiлий день просиджував бiля неï. От уже сватає вiн панночку. Стара стала журитися. — Я ж сподiвалася тебе за князя дати, за багача, за вельможного! Але панночка вiдповiдала, що якби вiн був багатий, то вона б вже давно за нього вийшла. Нiкого кращого для неï не було й не буде. Стала панночка сумувати, i коли це помiтив молодий, сказала тому, що боïться людського глумлiння з ïхньоï вбогостi, якщо вони поберуться. Та й заплакала. Вiн намагався ïï заспокоïти, а потiм обоє почали журитись. XV Любила вона його, мабуть, та якось не по-людськи. Вихвалялась перед iншими панночками своєю владою над закоханим в неï лiкарем, комизилась, трохи не знущалась з нього. А вiн терпiв усi ïï примхи, догоджав ïй, перепрошував, благав, ледь не плакав. Стара панi тим часом напитала, що в онуччиного нареченого є хутiр не дуже далеко за мiстом, який дiстався йому у спадок вiд бездiтноï тiтки. Панночка дуже зрадiла цiй звiстцi. Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його, — хуторець вiтають! XVI На Рiздво вiдбулися заручини. Багато гостей наïхало. Панночка була дуже весела, а вiн ходив i очей з неï не зводив. Гуляли до самого ранку. Як тiльки наречений i гостi пiшли з двору, панночка стала плакати i нарiкати на свою сирiтську долю. Стара почала заспокоювати онуку, пообiцявши вiддати ïй все своє майно. Панночка вiдразу заспокоïлась i кинулась цiлувати бабусю та дякувати ïй. Коли приïхав наречений, вона радiсно повiдомила його, що бабуся дає ïм Дубцi. Вiн спокiйно вислухав цю новину i сказав тiльки, що коли вона радiє, то й вiн рад. XVII Повеселiла панночка, стала готувати свiй посаг, сама до всього бралась. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, панночка усе купує та складає. Не було покою i слугам: ...кому, каже, весiлля, а курцi — смерть! На весiлля панiв наïхало, що гуло у будинку, як у вулику. Цiкавi панночки розглядали посаг i дивувалися з усього. Ледве вже ïх всiх збулися. XVIII За такими клопотами Устинi не вдалося попрощатись як слiд зi своïми подругами. Тiльки встигла обiйняти старих i малих. Молодий приïхав на четверику вороних коней. Вiзником був плечистий вусатий чоловiк. Пани сiли у вiзок, а Устину посадили ззаду. Вiзок рушив, надворi був сильний мороз, верби стояли в iнiï. Дiвчата вибiгали на вулицю, прощаючись з Устиною. Конi бiгли швидко, зникло село, i розкинулась перед дiвчиною безлюдная дороженька. XIX Незабаром приïхали до мiста. Пан звелiв зупинити коней коло заïзного двору i повiв молоду у кiмнати. Про Устину забули. Аж ось хтось до неï гукнув: Гей, хорошая, вродливая! Дiвчина здригнулась, а потiм пiзнала вiзника. Вiн був чорнявий, а зуби мав бiлi — бiлi, як сметана. Назар (так звали вiзника) запросив Устину разом пообiдати, та вона побоялась пiти без дозволу панi. XX Довго довелося сидiти Устинi, поки вийшли пани. Пан глянув на Устину i сказав, щоб пiшла обiдати. Але панi не хотiла чекати. Пан доказував, що дiвчина змерзла i голодна, а панi одказала: ...вони до цього звиченi. Пан розгубився та, трохи посперечавшись з дружиною, змушений був сiсти бiля неï у вiзок. Довго вони розмовляли мiж собою, а ще довше потiм мовчали. XXI У сутiнки доïхали до хутора. У хатах де-не — де свiтилось. Пiд'ïхали до будинку. На рундуцi стояли люди iз свiтлом i хлiбом святим. Вони поклонилися i вiтали молодих. Але панi не подобалась така зустрiч. Вона вихопила у когось iз рук свiчку i прожогом кинулась у дверi. Люди вiдскочили вiд тих дверей, нiчого пановi й не одмовили. Пан засмучений пiшов у дiм. Кiмнати були невеликi, але гарнi й чистi. Панi почала плакати та дорiкати чоловiковi, що в нього люди запанiбрата зi своïм паном, всмiхалися до неï, трохи не кинулись ïï обнiмати. Вона ридала, а чоловiк ïï заспокоював. — Гляди ж, — каже панi, — як ти не будеш по — моєму робити , то я вмру! — Буду, серденько, буду! XXII Устина пройшла по всiх кiмнатах, роздивлялась, але нiкого не побачила. Дiвчина вийшла на рундук, стала дивитись на зорi, коли хтось до неï привiтався: Здорова була, дiвчинонько! Устина оглянулась i побачила високого парубка, який стояв i всмiхався. Потiм спитав, чому вона тут стоïть, мабуть, не знає, куди йти. Устина вiдповiла, що якби не знала, то в нього спитала, швидко попрощалась i пiшла до будинку. У вiдповiдь вона почула: — Бувай здорова, серденько! XXIII Пани ходили по покоях, а молода у кожний куток заглядала i все намагалась по-своєму влаштувати. Чоловiк ïй не суперечив. Потiм пан гукнув бабу, яка була в нього прислугою, але та чомусь забарилась. От панi i стала йому дорiкати: мовляв, якi вони в нього порозпушуванi. Потiм покликала Устину, але дiвчина вiдразу з'явилася, бо була у сусiднiй кiмнатi. XXIV Тут до кiмнати тихенько увiйшла старенька бабуся, аж до землi згорблена; на ïï зморщеному обличчi яснiли тiльки чорнi очi. Вона вклонилась панi i спитала пана, чого йому треба. Панi аж з мiсця зiрвалась, побачивши таку смiливiсть. Бабуся спокiйно вiдповiла пановi, який спитав, де вона була, — пояснила, що допомагала готувати вечерю. Пан, побоюючись гнiву дружини, все ж не наважився налаяти стару служницю i тiльки запитав, чи готова вечеря. Бабуся одказала, що готова. Але панi вiдмовилась вечеряти i вибiгла з кiмнати, грюкнувши дверима. Пан сказав, що й вiн не буде вечеряти, i суворо наказав старiй, щоб йому не доводилось ïï шукати. Втiм вона так спокiйно одмовила Добре, паночку!, що вiн вiдразу вгамувався. Бабуся вклонилась i пiшла собi. XXV Пан ходив по кiмнатi, а за стiною плакала панi. Чого вона плаче? — сумно промовив вiн до себе. Потiм пiшов до неï, цiлував, вмовляв чималу годину, поки перестала. Вечеряти вона все ж таки вiдмовилась, бо ïй не сподобались слуги пана. На ïï думку, вони поводились iз ним, немов родичi. XXVI Сидiла Устина в дiвочiй i думала про те, як тепер дiвчатам добре живеться без ïï панiï. А самiй було дуже сумно, бо опинилась у чужiй сторонi. Аж ось хтось постукав у вiкно. Вона попричиняла всi дверi, щоб пани не почули, i спитала: — А хто се тут? — Я, дiвчино — горличко. Устина сказала, що, мабуть, вiконце переплутали, але парубок вiдповiв, що вiн не помилився. Вiдхилилась Устина вiд вiкна, бо боялась, що пани ïх почують, а парубок знову: Дiвчино! Дiвчино! Тут хтось пiдiйшов i спитав, чому це Прокiп стоïть попiдвiконню i не йде вечеряти. XXVII Хтось зайшов у сiни, це була бабуся. Вона ласкаво запросила Устину вечеряти. Дiвчина подякувала i сказала, що пiде спитає панi, чи звелить вона iти. Пани сидiли укупцi i говорили мiж собою веселенько. Коли Устина увiйшла, панi сказала: — Чого сунешся? Дiвчина попросила дозволу пiти повечеряти. Панi вiдказала: — Iди собi — вечеряй! XXVIII Пiшла Устина через двiр iз бабусею. Увiйшли в хату, аза столом побачила Назара чорнявого i жiнку його. У печi палав вогонь. На полицях стояли миски — зеленi, червонi, жовтi, наче камiння дороге. Усе таке було чисте, прибране, веселе. Запросили до столу. Дiвчина сiла, озирнулась i побачила, що з кутка на неï задивився той парубок. Дуже славна була молодиця Назарова. Звали ïï Катрею, була вона бiлявенька, мала голубi очi, а сама кругленька i свiжа, як яблучко. Вона встигала i коло столу, i коло печi, i дитину колихати. Катря поставила на стiл галушки. Назар моргнув на Устину. — Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав! XXIX Чомусь Катря була сумна. А Назар сидiв та пустував, поблискуючи своïми бiлими зубами. Бабуся почала допитуватись у дiвчини, чи давно служить при молодiй панiï, а молодичка сказала, що панi дуже гарна. Стали розказувати про те, який ïхнiй пан хороший, нiкого нiколи не скривдив. Люди хотiли, щоб i панi була такою. Сподiвались на Бога. Молодичка запитала: — Дiвчино! Лиха наша панi молода? — Недобра! — Господи милосердний! — крикнула. — Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски, схилилась над дитиною: — Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своïм нас пожерла! Катря гiрко заплакала. Чоловiк ïï заспокоював: — Чого лякатись? Треба перш роздивитись. Парубок сидiв за столом i нiчого не говорив, тiльки поглядав на Устину. XXX Повечерявши, побiгла Устина в будинок i почула: — На добранiч, дiвчино! — На добранiч вам! — одказала та й ускочила в сiни. Зайшла до кiмнати, а серденько так i б'ється. Стала думати, чому це до неï отой парубок чiпляється. А який же вiн хороший! Невiдомо, чого душа ïï бажала: щоб парубок пiд вiкном з'явився, чи щоб не приходив. XXXI Минули тиждень, мiсяць, пiвроку. Нiби в хуторi тихо, спокiйно. Але якби хто поглянув, то побачив, що люди прокидались i лягали плачучи. Всi тяжко працювали, всiм молода панi знайшла роботу тяжку, лихо пекуче. Навiть калiки та малi дiти в неï не гуляли. I все це супроводжувалося таким дорiканням та гордуванням, що будь — яка справа здавалась каторгою. Панi була наче стоока, скрiзь все бачила. А коли погляне на кого, то здається, що серце рукою здавило. Пани — сусiди усе ïï вихваляли, яка вона гарна господиня, яка розумна. Люди спочатку надiялись на пана, а потiм побачили, що надiя ця марна. Сказано: добрий пан, не б'є, не лає, та нiчим i не дбає. Як почне панi обмирати, та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги ïï вицiлує, i наче i сам людей лає: — А щоб вас! а бодай вас!., от уморять менi друга! Назар назвав пана квачем i зареготав на всю хату. Катря ж дитину вiзьме на руки i плаче — плаче. Прокiп теж дуже журився. Усе про щось думав iз Устиною вже не жартував. Але одного разу взяв дiвчину за руку, пригорнув i поцiлував. XXXII Усi змарнiли, зiв'яли, тiльки бабуся не змiнилася. Як на неï не кричала панi, вона ходила спокiйна, навiть велична. Людям жилося сумно, не чути було смiху, голосу людського. У двiр нiхто не приходив, хiба що за дiлом. Якось Устина бiгла з вечерi, аж тут перед нею з'явився Прокiп i почав допитуватись, чи любить вона його. Потiм обiйняв дiвчину, приголубив, поцiлував, i все лихо забулось. Зайшла до будинку, а панi каже: Чого се так розчервонiлась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?! XXXIII З того часу Устина i Прокiп стали щовечора зустрiчатись, бо вдень можна було тiльки поглянути одне на одного i розiйтись. — На лихо ви покохались! — каже, було, Катря. А бабуся говорила: — Коли вже покохала, нехай кохає: то ïй судьба така судилася. XXXIV Панi ставала дедалi лютiша та злiша. Як тiльки Устина трохи спiзниться чи забариться, одразу починає ïï лаяти. Спочатку дiвчина через це тяжко тужила, а потiм все ïй стало байдуже. Мовчки поплаче, витре сльози i знов весела. Нiкому не скаржилась, знаючи, що нiхто не допоможе. Прокiп ходив, наче нiч темна. Раптом занедужала дитина у Катрi, а молодицi треба було i ïсти зварити, i на городi упоратись. Бабуся ïй в усьому допомагала, дитину до неï виносила, щоб Катрi було легше. Жiнка все хотiла догодити тiй панi. Якось заснула вона бiля колиски, прокинулася — до дитини, а дитина вже мертва. Дуже побивалася Катря за дитиною. Назар намагався заспокоïти ïï, та i сам став невеселий. Пiсля цього Катря зовсiм занедужала. Не то щоб робити, вже й по свiту ходить нездужає. Панi почала дорiкати, що вона нiчого не робить, i загрожувати ïй, а жiнка одказала: Тепер я вже не боюсь вас! Хоч мене живцем iз'ïжте тепер! XXXV Панi погнала Катрю на панщину. Пан нишком дав ïй карбованця, та Катря його не взяла, i грошi впали на землю. Нiхто до них не доторкнувся, поки панi побачила i взяла, дорiкаючи пановi, що це, певно, вiн грошi сiє. Пан нiчого не одказав, тiльки почервонiв. Катря не схотiла на свiтi жити. Щось iз нею зробилось пiсля наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своєï дитини, а потiм i втопилась. Пан зажурився, а панi його переконала, що Катря була навiжена. Пiсля цього обидва заспокоïлись. XXXVI Пани з мiста привезли москаля за куховара. А вiн був якийсь чудний. Зварить панам ïсти, сам пообiдає, ляже на лавi та свистить, а потiм заспiває тоненьким голоском. Iнодi спитає, чи бито, а тодi додасть: На те служба! Назар теж змiнився. Жартував, але вже не так. Панi кухаря дуже хвалила, бо вiн перед нею стояв, вистромившись як стрiла. Кланявся ïй низенько i йшов собi на лавку. Устинi говорив, щоб не горювала: на те вона й служба. Одного разу Прокiп не витерпiв i сказав: — Воли в ярмi, та йтi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась! Не така в мене вдача! — Я так: або вирятуйся, або пропади! — А в мене така знов удача: утечи! — зареготав Назар. — Мандрiвочка — рiдна тiточка. Москаль скрикнув, що коли спiймають, лихо буде. Назар з ним не погодився: можуть i не спiймати. XXXVII Померла стара панi. ïй дуже не хотiлося вмирати, вона все святе письмо читала та молитви, свiчки ставила. Одного разу дiвчинка не догледiла, i погасла свiчка, так ïï за це висiкли: — Ти, грiшнице, i моєму спасiнню шкодиш! XXXVIII Молода панi дуже сумувала i плакала за старою. Вона стала доказувати чоловiковi, що ïï тепер обдеруть як липку, а надiï на нього у неï немає. Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо... Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч — не псуй менi людей. Пан сказав, що все зробить, як ïй забажається. Панi хотiла, щоб коли народиться дитина, кумом у них був тiльки полковник. Пан згодився. Та ÏÏ докори i нарiкання довели його до того, що вiн заплакав. Панi стала цiлувати, втiшати чоловiка. Сказала, що любить його i досi, але ж треба не тiльки сидiти вкупцi, а й хазяйнувати. Уранцi пан поïхав до полковника, щоб просити його бути у них кумом. XXXIX Народився у панiï син. На хрестини наïхало багато гостей. Приïхав i кум — полковник. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лiвою шаблю придержує та плечима все напинається вгору. Устина вийшла до Прокопа, аж ось iде веселий пан. Прокiп пiдiйшов до нього i каже: — Пане, оддайте за мене дiвчину! — Добре, бери, Прокопе. Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi любенько. — А панi? — каже Прокiп. Пан наказав, щоб взялись за руки i йшли за ним. Зайшли до кiмнати, де було повно гостей. Панi глянула на Прокопа з Устиною i вiдвернулась. Прокiп став кланятися, просити ïï. Пан сказав, що вже дав згоду на одруження, i просив ïï також не боронити: — Дав нам Господь щастя, — нехай i вони щасливi будуть! Панi все мовчала i кусала губи. Допомогло тiльки втручання полковника та iнших гостей, якi всi визнали, що пара дуже хороша i треба ïх одружити. Панi змушена була згодитись. Прокiп з Устиною вийшли за порiг i кинулися похапцем вiнчатися, поки панi ïх не розлучила. Дуже вона потом гнiвалась на пана i сварилась на Устину. Та ту це не засмучувало, бо в неï був Прокiп. XL Устина залишилась при панiï. А вона все ïй дорiкала, глузливо запитуючи, чи покращало у замiжжi. Коли сходилися удвох iз чоловiком, забувалось усе лихо. Але Прокiп ставав дедалi хмурнiшим. Устина доводила йому, що разом ïм буде легше бiду перебути. Вiн погоджувався з нею i усмiхався, а вона вiдчувала себе щасливою, якщо вдавалося розговорити i розважити коханого. XLI Так жили до осенi. Одного дня трусили в садку яблука. Прокiп був на яблунi, а Устина з бабусею збирали в кошi. Бабуся притомилась i сiла вiдпочити. Аж ось побачили дiтвору, яка стояла пiд тином. Бабуся дала по яблуку кожному хлопчиковi. Зненацька з'явилась панi i гримнула на бабусю: — Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйка! — Я — злодiйка?! — вимовила стара... Зблiдла, як хустка, i очi ïй засяли, i сльози покотились. Бабуся виправдовувалась тим, що пан нiколи не боронив пригощати дiтей i сам обдiляв яблуками, адже Бог для всiх родить. I хiба панi мало того, що вони назбирали? Вiд цих слiв панi ще бiльше розлютилась. Вона вчепилась старiй у плече, штовхала ïï, а потiм щосили вдарила по обличчю. Бабуся захиталась. Устина кинулась до неï, а панi вчепилась ïй у коси. Прокiп гримнув на панi: Годi, панi, годi! — i схопив ïï за руки. Вона почала несамовито кричати, позбiгалися люди, прибiг i сам пан. Слухаючи крики i скарги дружини, пан теж ошаленiв i кинувся до Прокопа. Але той понуро озвався: — Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! Панi заверещала: — У москалi його, у москалi!.. Тепер i притому городi; зараз i вези його! Пан наказав зв'язати Прокопу руки. Той не пручався, сам руки простяг, навiть всмiхнувся. А Назар гукнув до Устини: — Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще, — не знаю... XLII Прокопа повели в хату, куди прийшла i Устина. Вiн сказав дружинi, що вона тепер буде вiльна, а на волi нiяке лихо не страшне. Пiд'ïхав вiзок, повели Прокопа. Устина сiла до нього на вiзок, в чiм була, i ïх повезли до мiста. Бабуся благословила обох. Добре, що панi не побачила, а то б не пустила. Приïхали в мiсто, зупинились бiля високого будинку. Повели Прокопа до прийому. Назар сидiв поруч i заспокоював Устину. Розважав ïï, а самого, видно, вже нiхто не мiг розважити. Нарештi вивели Прокопа. Серце в Устини замерло, а вiн був веселий, як на Великдень... XLIII Залишилась Устина з чоловiком у мiстi. Доручили навчати Прокопа вiйськовiй науцi одному москалевi. Пiдiйшли вони до нього, вклонились i дали трохи грошей. Пiшла за мiсто погуляти, а чоловiк все запитував Устину, чи добре вона почувається, чи вiдчуває, що вже вiльна душа. Знайшли хату, що наймалась. А щоб було чим за неï платити, вирiшила Устина пiти поденно працювати, бо не було в них грошей, та й всi ïï речi залишилися у панiв. Домовилися з хазяйкою поденно сплачувати ïй за хату i перебрались до неï. XLIV Хазяйка була старенька, але привiтна i дуже говiрка удовиця. Все розповiдала, iдо сама залишилась, як билинка в полi. Коли молодi сидiли любенько удвох, то вона плакала i над ними. Боялась тiльки дядька — москаля, який було зайде та гримне на неï. Рано — вранцi йшла Устина на поденщину. Поверталася пiзно. В руцi тримала грошi i тому весела поспiшала додому. На дорозi зустрiчав ïï чоловiк, любо брав за руку i лагiдно запитував, чи дуже втомилась. XLV Якось сидiли вони з чоловiком увечерi. Коли хтось у дверi постукав. Це був Назар, який втiк вiд панiв. Зайшов, привiтався. Москаль став крутитись i поглядати на дверi, але Назар, помiтивши це, сказав, щоб вiн не цурався i не пробував його пiймати, бо це однаково, як ловити вiтра в полi. На запитання Устини, що там у них на хуторi, Назар вiдповiв: — На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь. Сказав, що бабуся живе тихенько, кланялась ïм. Хазяйка запросила до вечерi, i Назар поставив на столi пляшку горiлки. Вечеряли, розмовляли, а дядько все пив та й пив, поки на стiл схилився. Згодом подивився на молоде подружжя i сказав: — Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi!.. Та годi, не журiться!.. Пожили, порозкошували — i буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки — добра не знаєш — вiк вiкуєш пiд палкою... Отак живи! Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту — на всiх розкошах! Москаль пив горiлку, смiявся, а в самого сльози котились. Потiм упав на лавку i заснув. Назар став прощатися i дав Прокоповi п'ять карбованцiв, сказав, що це братерськi, а не панськi грошi — ними не зажуришся. Назар пiшов вiд них, кажучи: Тепер я вiльний хоч на пiвроку, з собаками не пiймають. Тiльки його й бачили. XLVI Життя було нелегке, але любе. Устина i Прокiп легко зiтхнули, робили, що хотiли, нiкого не боялись. Устина радiла з того, що заробляла грошi на себе. Настала весна. Пройшла чутка: москалi виходять у похiд. Прокiп заспокоював дружину, доводив ïй, що вони розлучаються не навiки — вiн повернеться, i обоє будуть вiльнi. Пiшли молодята в хутiр прощатись. Панiв вдома не було, зустрiла ïх одна бабуся. Устина обiймала ïï, як матiр рiдну, плачучи через те, що стара залишається в цьому пеклi. Поблагословила вона ïх обох, мов дiтей рiдних. Попрощалися i пiшли, довго ще обертаючись. Бабуся стояла на порозi, а навкруги було тихо, сонячно й ясно. XLVII Провела Устина чоловiка аж до Києва. У Києвi залишилась служити, а Прокiп iз вiйськом пiшов кудись на Литву. Чоловiк наказував Устинi не плакати. Пройшло сiм рокiв, а молодиця дожидається коханого. Люди казали ïй, що у селi всi люди живi. Про Назара нiчого не чути. Устина служить i заробляє. Часом засумує, та як згадає, що вiльна, так на душi полегшає. Свого чоловiка Устина не забуває нi на хвилину i все його згадує, як вiн ïï iз пекла визволив. Вiн чоловiк мiй i добродiй мiй. Поздоров його Мати Божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь — байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!

Метки ЛIТЕРАТУРА 40-60 ХХ РОКIВ XIX СТОЛIТТЯ, IНСТИТУТКА, МАРКО ВОВЧОК, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Iнститутка